Історія справи

Постанова ВАСУ від 25.02.2026 року у справі №932/4626/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 932/4626/23

адміністративне провадження № К/990/36978/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого-судді - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М. В., Кашпур О. В.,

розглянув у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про оскарження рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою адвоката Помазкіна Артема Євгеновича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року (головуючий суддя Чабаненко С. В., судді: Білак С. В., Юрко І. В.),

УСТАНОВИВ:

І. Суть спору.

У травні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області (далі - відповідач, ГУ ДМС в Дніпропетровській області, Управління), у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 27 квітня 2023 року № 12 «Про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства», яким вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянки російської федерації ОСОБА_1 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 26 травня 2023 року.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що рішення Управління від 27 квітня 2023 року № 12 є протиправним та таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, оскільки відповідач, жодним чином не обґрунтував та не надав доказів того, що дії позивачки загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні або нею порушено вимоги законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України. Також, ОСОБА_1 ствердила, що у зв`язку з укладенням шлюбу з громадянином України, вона неодноразово зверталася до органу міграційної служби з заявою про отримання/обміну посвідки на тимчасове проживання від 30 серпня 2021 року № НОМЕР_1 (строк дії якої до 10 квітня 2023 року), з урахуванням вимог Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI). Однак, відповідачем було відмовлено позивачці в отриманні нової посвідки з підстав попереднього скасування її посвідки на тимчасове проживання рішенням ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 10 лютого 2023 року № НОМЕР_2 .

ОСОБА_1 уважає, що спірне рішення Управління прийнято без дотримання принципу обґрунтованості, пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації, що підтверджується паспортом громадянина російської федерації, тип «Р», код країни «RUS», НОМЕР_3 , орган, що видав документ - Г/К Росія, Харків 15 лютого 2021 року.

Як убачається з матеріалів справи, починаючи з 2005 року позивачка фактично проживає на території України. У період з 01 вересня 2006 року по 23 червня 2017 року відвідувала Павлоградську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 11 Павлоградської міської ради Дніпропетровської області, що підтверджується довідкою Ліцею № 11 Павлоградської міської ради від 18 квітня 2023 року № 173.

Відповідно до Диплому бакалавра від 30 червня 2021 року серії НОМЕР_4 , убачається, що в 2017 році ОСОБА_1 вступила до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, який закінчила в 2021 році, а згідно з відомостями з Диплому магістра від 31 січня 2023 року серії НОМЕР_5 - закінчила у 2023 році Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, отримавши ступінь вищої освіти «магістр».

30 серпня 2021 року ОСОБА_1 отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , з терміном дії до 10 квітня 2023 року.

07 травня 2022 року між ОСОБА_1 та громадянином України ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим Соборним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 07 травня 2022 року (актовий запис № 590).

Зі слів позивачки, у листопаді 2022 року вона звернулася до ГУ ДМС в Дніпропетровській області у телефонному режимі (зокрема, на «гарячу лінію» Управління) з метою отримання роз`яснення щодо обміну (отримання) нової посвідки на тимчасове проживання в Україні, у зв`язку з укладенням шлюбу з громадянином України. Уповноважена особа ГУ ДМС в Дніпропетровській області повідомила про те, що із такою заявою позивачці слід звернутися до Управління за два місяці до завершення дії посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 . Так, за номером телефону «гарячої лінії» Управління 09 лютого 2023 року та 13 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернулася з проханням записатися на прийом задля отримання нової посвідки на тимчасове проживання в Україні, однак відповідачем без буд-яких пояснень їй було відмовлено.

15 лютого 2023 року ОСОБА_1 особисто прибула за адресою ГУ ДМС в Дніпропетровській області з метою подання заяви-анкети разом з відповідними документами на обмін посвідки на тимчасове місце проживання в Україні на підставі частини чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI.

Проте, відповідач відмовив позивачці у прийняті такої заяви, мотивуючи тим, що рішенням ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 10 лютого 2023 року № 12031500060887 скасована її посвідка на тимчасове проживання в Україні від 30 серпня 2021 року № НОМЕР_1 на підставі підпункту 2 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 322 (далі - Порядку № 322), у зв`язку з отриманням листа від Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара щодо скасування вищевказаної посвідки (закінчення навчання).

З метою збереження правових підстав для подальшого проживання в Україні, 24 лютого 2023 року ОСОБА_1 знову звернулася до ГУ ДМС в Дніпропетровській області з заявою про надання їй статусу особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки, ураховуючи її сімейний стан і громадську позицію, остання немає можливості повернутися до країни походження.

Рішенням ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 15 березня 2023 року

№ Я-132/6/1201-23/1201.3.3/5455-23 ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні такої заяви з посиланням на введення в Україні воєнного стану та факту того, що УВКБ ООН з березня 2022 року не вважає Україну «безпечною країною походження». При цьому, Управління рекомендувало позивачці подати заяву про отримання статусу біженця або особи, яка потребує тимчасового захисту, в третій безпечній країні.

У подальшому, 27 квітня 2023 року співробітниками Павлоградського відділу ДМС в Дніпропетровській області складено відносно ОСОБА_1 адміністративний протокол за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (порушення міграційного законодавства) та винесено постанову про притягнення її до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 1 700,00 грн.

Цього ж дня Управління винесло рішення № 12 «Про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства», відповідно до якого вирішено примусово повернути громадянку російської федерації ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни. Підставою для прийняття рішення слугувало порушення позивачкою вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України (частина третя статті 3, частина третя статті 9 Закону № 3773-VI та пункту 68 Порядку № 322). ГУ ДМС в Дніпропетровській області зазначило, що під час перевірки з`ясовано, що ОСОБА_1 була документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні від 31 серпня 2021 року № НОМЕР_1 на строк дії до 10 лютого 2023 року, яку було скасовано відповідачем 10 лютого 2023 року на підставі його рішення № 12031500060887, а тому позивачка з лютого 2023 року перебуває на території України нелегально, у зв`язку з чим Управління зобов`язало останню покинути територію України до 26 травня 2023 року. Заборона щодо подальшого в`їзду не застосовувалась.

Уважаючи таке рішення відповідача протиправним і безпідставним, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

ІІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 червня 2023 року позов задоволено.

Суд першої інстанції виходив з того, що Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Водночас, суд зауважив, що протягом часу свого проживання на території України (з 2006 року по 2023 рік) ОСОБА_1 постійно оформляла посвідку на тимчасове проживання на території України, не допускаючи порушень правил перебування в Україні.

Також суд першої інстанції наголосив, що останній термін проживання позивачки на території України мав закінчитися 10 квітня 2023 року, що підтверджується посвідкою на тимчасове проживання від 31 серпня 2021 року № НОМЕР_1 , і ОСОБА_1 заздалегідь (у листопаді 2022 року) почала вчиняти активні дії з метою продовження строку свого перебування в Україні (звернення на «гарячу лінію» ДМС України, подання заяви-анкети на обмін/отримання нової посвідки, заяви про отримання статусу особи, яка потребує тимчасового захисту), проте щоразу їй було відмовлено відповідачем на підставі формальних причин.

Суд уважав, що ОСОБА_1 не має, куди повертатися, оскільки все своє свідоме життя проживає на території України та висловлює активну громадянську позицію щодо підтримки України під час війни, при цьому відповідачем не було надано належних доказів протилежного. За таких умов суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Управління про примусове повернення позивачки до країни походження або третьої країни, винесене на формальних підставах, однак ці формальні підстави вирішують подальшу долю людини. При цьому, таке рішення повинно бути не лише законним, але й справедливим, відповідати критеріям людяності.

Додатково суд першої інстанції зазначив, що враховуючи факт зупинення прийому заяв від громадян російської федерації відповідачем в 2022 році, а також те, що позивачка одружена з громадянином України, має постійне місце проживання та усталені сімейні зв`язки, а тому в межах спірних правовідносин відсутні дії ОСОБА_1 , які порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, у зв`язку з чим правові підстави для прийняття рішення про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни також відсутні.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року апеляційну скаргу Управління задоволено. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 червня 2023 року скасовано. Прийнято нове судове рішення. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ГУ ДМС в Дніпропетровській області про оскарження рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства - відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що 31 серпня 2021 року ОСОБА_1 отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 терміном до 10 квітня 2023 року у зв`язку із навчанням та в подальшому, у зв`язку з припиненням підстави для надання посвідки на тимчасове проживання - закінчення навчання, за клопотанням ВНЗ «Дніпровський національний університет ім. О. Гончара» ГУ ДМС у Дніпропетровській області рішенням від 10 лютого 2023 року № 12031500060887 посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 скасовано. На переконання суду, оскільки в подальшому позивачка не документувалася посвідкою на тимчасове проживання, інші підстави для її легального перебування на території України були відсутні та відповідач про наявність таких підстав не повідомлявся, тому відносно позивачки Управлінням було прийняте законне та обґрунтоване рішення про примусове її повернення до країни походження або третьої країни.

Поряд з цим, суд апеляційної інстанції уважав помилкове посилання ОСОБА_1 на наявність сталих сімейних зв`язків в Україні (укладення шлюбу з громадянином України), оскільки ці обставини не свідчать про протиправність прийнятого відповідачем рішення, з огляду на відсутність на час його прийняття відповідних звернень і доказів з боку позивачки. За позицією суду, у подальшому такі підстави також не можуть бути враховані, оскільки не є самостійною підставою, наявність якої забороняє примусове повернення в силу закону.

ІV. Провадження в суді касаційної інстанції.

03 листопада 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга адвоката Помазкіна А. Є., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 лютого 2026 року (у зв`язку з обранням судді Губської О. А. до Великої Палати Верховного Суду) визначено склад суддів: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Білак М. В., Кашпур О. В.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі представник позивачки просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування позиції скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 31 Закону № 3773-VI в умовах воєнного стану у справах за участю громадян країни-агресора, повернення до якої передбачає рішення про примусове повернення.

Також адвокат Помазкін А. Є. ствердив, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права в частині дослідження зібраних у справі доказів, оскільки суд не надав оцінку тому факту, що позивачка завчасно зверталася до відповідача з відповідними заявами і зверненнями задля продовження строку її перебування на території України, а також щодо існування в неї права на отримання такої посвідки, у зв`язку з укладенням шлюбу, що, у свою чергу, виключає підстави для прийняття спірного рішення про повернення ОСОБА_1 до країни походження.

За позицією скаржника, рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 27 квітня 2023 року № 12 було прийнято передчасно, оскільки посвідка позивачки на тимчасове проживання в Україні від 30 серпня 2021 року № НОМЕР_1 була дійсна до 10 квітня 2023 року, а тому остання не порушувала міграційне законодавство, як це зазначено у рішенні відповідача. Уважає, що саме через рішення та бездіяльність Управління станом на 27 квітня 2023 року і по теперішній час ОСОБА_1 залишилася без посвідки, а не через власну поведінку. При цьому, адвокат Помазкін А. Є. наголосив, що позивачка всіляко намагалася уникнути порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України, проте ці доводи взагалі не були взяті до уваги судом апеляційної інстанції.

04 грудня 2023 року ГУ ДМС в Дніпропетровській області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити в її задоволенні, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відповідач зазначив, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 не зверталася з заявою про продовження терміну перебування на території України, рішення про відмову у продовженні такого терміну органом міграційної служби не видавалося, що підтверджується службовою запискою відділу з питань тимчасового проживання іноземців або осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства від 02 червня 2023 року

№ 1201.3.1/25900-23.

ГУ ДМС в Дніпропетровській області зауважив, що спірним рішенням вирішено примусово повернути громадянку російської федерації ОСОБА_1 не лише до країни походження, але й до третьої країни, а тому, на думку відповідача, її доводи щодо неможливості повернення до російської федерації через політичні погляди є безпідставними. При цьому, Управління наголосило, що виконавши рішення від 27 квітня 2023 року № 12 шляхом перетинання кордону України та враховуючи відсутність заборони в`їзду, позивачка в подальшому має право повернутися до України та перебувати на її території на законних підставах, у тому числі в зв`язку з укладенням шлюбу, подавши до органу міграційної служби відповідної заяви та необхідних документів.

Відповідач уважає, що спірне рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області прийнято правомірно та з дотриманням положень Закону № 3773-VI, оскільки на момент його прийняття позивачкою було порушено міграційне законодавство (знаходження на території України без дозвільних документів на нелегальному становищі).

24 листопада 2025 року від представника позивачки - адвоката Гончарова Івана Олександровича надійшли додаткові пояснення, у яких останній зазначив щодо пропорційності між застосованими заходами та захистом інтересів і прав особи під час прийняття рішення про її примусове повернення до країни походження. Повторно наголосив, що ОСОБА_1 на сьогоднішній день фактично залишилася у становищі, яке негативно впливає на її життя, при цьому вона вчиняла всі залежні від неї активні дії з метою продовження строку перебування на території України на законних підставах, проте не змогла цього зробити через протиправну бездіяльність уповноважених осіб органу міграційної служби (формальні телефонні відмови, неприйняття особистих заяв позивачки, прийняття необґрунтованих рішень).

Також адвокат Гончаров І. О. звернув увагу на обов`язок ДМС України та його посадових осіб дотримуватися положень Закону України «Про звернення громадян» та процедури фіксації звернень громадян, зауваживши, що поняття «звернення громадян» слід розуміти як викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Крім того, представник позивачки наголосив про обов`язок органу міграційної служби здійснювати оцінку ризиків під час прийняття рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання та примусове повернення особи до країни походження або третьої країни. З цього приводу скаржник зазначив, що у матеріалах справи наявні достатні докази того, що ОСОБА_1 підтримує громадянську позицію України під час повномасштабного вторгнення російської федерації на її територію, є волонтером і стосовно її допомоги військовослужбовцям неодноразово було висвітлено в засобах масової інформації. При цьому, з травня 2022 року позивачка знаходиться у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 і постійно проживає з ним в м. Павлограді Дніпропетровської області.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Основного Закону України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) установлено, що іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Пунктом 10 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, як іноземця та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом.

Своєю чергою, посвідка на тимчасове проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини першої статті 1 цього Закону).

Частинами першою-третьою статті 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частин тринадцятої, чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період навчання. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

Згідно з частинами тринадцятою, чотирнадцятою статті 5 Закону № 3773-VI установлено, що підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, документ, що підтверджує факт навчання в Україні, та зобов`язання навчального закладу повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про відрахування з такого закладу. Підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною чотирнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства і документ, що підтверджує факт перебування у шлюбі з громадянином України, дійсний поліс медичного страхування. Якщо шлюб між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства було укладено за межами України відповідно до права іноземної держави, дійсність такого шлюбу визначається згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства становить: 4) у випадку, визначеному частиною тринадцятою статті 4 цього Закону, - період навчання, який зазначається в документі, що підтверджує факт навчання в Україні; 5) в усіх інших випадках, визначених статтею 4 цього Закону, - один рік (пункти 4, 5 частини першої статті 5-1 Закону № 3773-VI).

Частина третя статті 5-1 цього Закону передбачає, що строк дії посвідки на тимчасове проживання може бути продовжено необмежену кількість разів, за наявності підстав, передбачених законом.

Згідно зі статтею 17 Закону № 3773-VI визначено, що іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).

Стаття 26 Закону № 3773-VI передбачає підстави та порядок примусового повернення іноземців та осіб без громадянства. Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України). У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.

Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

У разі прийняття рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, таким особам у паспортному документі проставляється відмітка про cкасування візи, вилучаються документи, що підтверджують законні підстави перебування в Україні, та вживаються заходи для скорочення строку тимчасового перебування на території України, скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні або скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні.

Поряд з цим, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року затверджено Порядок № 322, згідно з пунктом 1 якого визначено, що посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 322 передбачено, що посвідка видається строком на один рік, крім випадків, визначених цим пунктом. Іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання, посвідка видається на період навчання, який визначається наказом закладу освіти про встановлення періодів навчання для іноземних студентів.

Пунктом 7 Порядку № 322 установлює, що обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки; 4) непридатності посвідки для подальшого використання.

За приписами пунктів 16-19 Порядку № 322 установлено, що документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт) та територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС за місцем проживання іноземця або особи без громадянства. Документи для оформлення посвідки подаються не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення встановленого строку перебування в Україні. У разі виникнення обставин (подій), у зв`язку з якими посвідка підлягає обміну (крім закінчення строку її дії), документи для її обміну подаються протягом одного місяця з дати виникнення таких обставин (подій). У разі закінчення строку дії посвідки документи для її обміну можуть бути подані не пізніше ніж за 15 робочих днів до дати закінчення строку її дії. У такому випадку посвідка, що підлягає обміну, після прийому документів повертається особі та здається нею під час отримання нової посвідки.

У пункті 63 Порядку № 322 передбачено, що посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: отримання вмотивованого клопотання приймаючої сторони про скасування посвідки (у тому числі в разі звільнення іноземця або особи без громадянства із займаної посади) або припинення діяльності приймаючої сторони - юридичної особи; в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктами 64-66 цього Порядку, рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування. Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається такій особі і приймаючій стороні рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття. Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

Відповідно до пунктів 67, 68 Порядку № 322 передбачено, що після закінчення строку дії посвідки іноземець та особа без громадянства зобов`язані в семиденний строк зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України. При цьому посвідка здається до територіального органу/територіального підрозділу ДМС. Іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, повинні здати посвідку, зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання копії такого рішення (крім випадку, визначеного підпунктом 6 пункту 63 цього Порядку).

Положення пунктів 84-87 Порядку № 322 визначають обов`язок керівників, посадових осіб територіального органу/територіального підрозділу ДМС дотримуватися вимог законодавства під час прийому заяв-анкет, оформлення та видачі посвідки.

VІІ. Висновки Верховного Суду

У силу положень статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Предметом оскарження у цій справі є незгода позивачки, яка є громадянкою російської федерації, з рішенням органу міграційної служби, яким було вирішено повернути її до країни походження або третьої країни, з підстав порушення нею законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України (нелегальне перебування на території України після прийняття ДМС України рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні).

Підставою для відкриття касаційного провадження зазначено пункти 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме:

- відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 31 Закону № 3773-VI в умовах воєнного стану у справах за участю громадян країни-агресора, повернення до якої передбачає рішення про примусове повернення;

- порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Ключовим питанням, яке постало перед судом касаційної інстанції, є те, чи може вважатися законним і обґрунтованим рішення ДМС України про повернення особи в країну походження або третю країну у співвідношенні з наявністю обставин і фактів, які свідчать про вчинення цією особою активних дій у строки, визначені Законом № 3773-VI, щодо продовження терміну (обміну, отримання) посвідки на тимчасове проживання, у зв`язку з виникненням інших підстав для її отримання (у цій справі - у зв`язку з укладенням шлюбу з громадянином України).

Також колегія суддів зауважує, що у контексті спірних правовідносин є важливим й те, чи дотримано органом міграційної служби (її посадовими особами) порядку прийняття заяв, звернень особи, яка бажає продовжити термін (обміняти, отримати) посвідки на тимчасове проживання.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Як убачається з матеріалів справи та правильно встановлено судами попередніх інстанцій, 31 серпня 2021 року громадянка російської федерації ОСОБА_1 отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні, у зв`язку з навчанням в Дніпровському національному університеті ім. О. Гончара, строком дії до 10 квітня 2023 року. До моменту спливу цього терміну, позивачка уклала шлюб з громадянином України і такі обставини не заперечуються сторонами.

Водночас, приймаючи рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни, орган ДМС України виходив виключно з підстав наявності попереднього рішення Управління про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні, у зв`язку з закінченням навчання.

Що стосується підстав та порядку прийняття ДМС України рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства (у тому числі, громадянина російської федерації після повномасштабного вторгнення цієї країни на територію України) у контексті підстав відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів уважає за доцільне зазначити таке.

Аналіз вищенаведених норм міграційного законодавства України дає підстави для висновку, що іноземець або особа без громадянства, які перебувають в Україні можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну у разі:

- якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

- суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку;

- якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Так, рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 27 квітня 2023 року № 12 «Про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства», яким вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянку російської федерації ОСОБА_1 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 26 травня 2023 року, було прийнято на підставі інформації про те, що посвідка позивачки на тимчасове проживання від 30 серпня 2021 року № НОМЕР_1 була скасована відповідним рішенням Управління від 10 лютого 2023 року № 12031500060887.

Інших підстав, які б слугували для висновку про порушення ОСОБА_1 законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, відповідачем не встановлено.

Такої ж позиції дотримувався Третій апеляційний адміністративний суд під час ухвалення постанови від 19 жовтня 2023 року про скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні позову у цій справі.

Водночас, Верховний Суд зауважує, що рішення ДМС України про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Колегія суддів зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Указані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах 25 січня 2024 року у справі № 160/1521/23, від 01 лютого 2024 року у справі № 344/9604/23, від 04 квітня 2024 року у справі № 380/7720/23 та від 12 червня 2025 року у справі № 160/632/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

Також у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.

І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На тлі обставин цієї справи слід урахувати, що у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень., а тому будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене статтею 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Повертаючись до спірних правовідносин убачається, що приймаючи спірне рішення з підстав порушення позивачкою законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, Управління, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходило виключно з формальних обставин (положень пункту 4 частини першої статті 5-1 Закону № 3773-VI), без врахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Зокрема, відповідач не врахував, а суд не перевірив того, що на момент прийняття рішення про примусове повернення ОСОБА_1 вже перебувала у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим Соборним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 07 травня 2022 року.

При цьому, як стверджує ОСОБА_1 про факт перебування позивачки у шлюбних відносинах з громадянином України був достеменно відомий відповідачу, оскільки 15 лютого 2023 року вона особисто зверталася до ГУ ДМС в Дніпропетровській області з заявою-анкетою з документами на обмін посвідки на тимчасове проживання на підставі частини чотирнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI.

При цьому, ОСОБА_1 зауважила, що Управління відмовилося приймати її заяву, вручивши у відповідь копію рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 10 лютого 2023 року № 12031500060887 про скасування її посвідки на тимчасове проживання.

Суд уважає, що неналежне дослідження цих обставин та відсутності мотивів їх неврахування може свідчити про порушення позивачки її інтересів і прав, зокрема на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також, колегія суддів звертає увагу, що з аналізу положень КУпАП України (зокрема, статті 203) та норм Закону № 3773-VI (статті 26) висновується, що дії іноземців та осіб без громадянства, що порушують міграційне законодавство України, повинні мати умисний характер, оскільки як для адміністративної відповідальності, так і для примусового повернення такої особи ключовим є свідоме порушення нею правил перебування, транзиту або інтересів безпеки. Умисел на вчинення відповідного правопорушення буде наявний тоді, коли, іноземець (особа без громадянства) свідомо намагатиметься уникнути такої відповідальності (повернення), наприклад шляхом переховування.

Як убачається з матеріалів справи і не заперечується сторонами, станом на момент скасування посвідки про тимчасове проживання від 30 серпня 2021 року № НОМЕР_1 термін її дії не закінчився (до 10 квітня 2023 року).

Тобто, звертаючись до відповідача 15 лютого 2023 року з заявою, позивачка не могла знати про рішення ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 10 лютого 2023 року № 12031500060887, як наслідок - про недійсність її посвідки на тимчасове проживання в Україні, оскільки у матеріалах справи відсутні належні докази направлення їй цього рішення рекомендованим листом з повідомленням та вручення їй такого листа. Матеріали справи містять виключно супровідний лист ГУ ДМС в Дніпропетровській області, датований 10 лютого 2023 року, про, нібито, направлення на адресу позивачки рішення № 12031500060887. Проте, цей супровідний лист не є документом, у розумінні пункту 65 Порядку № 322.

Також, у матеріалах справи відсутній лист ВНЗ «Дніпровський національний університет ім. О. Гончара», який слугував підставою для прийняття ГУ ДМС в Дніпропетровській області рішення від 10 лютого 2023 року № 12031500060887 і скасування посвідки позивачки на тимчасове проживання в Україні.

Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази асоціальної поведінки позивачки, переховування від міграційного органу або вчинення будь-яких інших протиправних дій, спрямованих на ухилення від відповідальності за порушення міграційного законодавства України, або дій, які суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Отже, Верховний Суд уважає, що суд апеляційної інстанції не дослідив і не надав належної оцінки рішенню ГУ ДМС в Дніпропетровській області від 27 квітня 2023 року № 12 у контексті підстав для його прийняття (умисне вчинення ОСОБА_1 дій щодо порушення міграційного законодавства, а саме: нелегальне перебування її на території України після 10 лютого 2023 року) у співвідношенні того факту, що позивачка, знаючи про термін дії своєї посвідки № НОМЕР_1 і не будучи обізнаною про її скасування, завчасно звернулася до органу міграційної служби з метою отримання нової посвідки.

Колегія суддів уважає, що встановлення судом указаних обставин є необхідним і важливим елементом у цій справі, оскільки саме вони мають причинно-наслідковий зв`язок прийняттю відповідачем у подальшому спірного рішення.

Що стосується аргументів скаржника про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права у частині недослідження зібраних у справі доказів (зокрема, вживання позивачкою заходів задля врегулювання її правового статусу), Верховний Суд зазначає таке.

Законодавством унормовані правила перебування іноземців або осіб без громадянства на території України. Зокрема документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні є посвідка на тимчасове проживання, яка видається на певний строк, але не більше ніж на один рік (у цій справі - на період навчання). У разі закінчення строку дії посвідки іноземець або особа без громадянства можуть подати документи для оформлення нової посвідки, звернувшись не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення встановленого строку перебування в Україні.

У свою чергу, обов`язку іноземця дотримуватися строків звернення за обміном посвідки кореспондує обов`язок органу ДМС щодо прийняття у нього відповідних документів, їх розгляду та вирішення питання щодо подальшої легалізації перебування відповідної особи в Україні.

Повертаючись до спірних правовідносин убачається, що як у позовній заяві, так і касаційній скарзі ОСОБА_1 наполягала на тому, що питання легального продовження перебування на території України вона почала вирішувати ще в листопаді 2022 року (отримання консультації та подання заяв на «гарячу лінію» ДМС України, особисте прибуття до приміщення ГУ ДМС в Дніпропетровській області задля подання необхідних документів), однак їй уповноваженою особою повідомлялося про зупинення надання таких адміністративних послуг та видачу документів дозвільного характеру.

Натомість, зі змісту відзивів на позовну заяву та касаційну скаргу вбачається, що відповідач стверджував, що позивачка попередньо не зверталася до ГУ ДМС в Дніпропетровській області з питання продовження чи обміну посвідки на тимчасове проживання в Україні, про факт укладення шлюбу з громадянином України Управлінню не було відомо.

З цього приводу Верховний Суд уважає за необхідне зауважити слідуюче.

Відповідно до статті 1 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VІІІ) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з частиною першою статті 20 Закону № 389-VІІІ правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан з 05 год 30 хв. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався відповідними Указами Президента України та діє на теперішній час.

Пунктом 3 цього Указу постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30- 34 38 39 41- 44 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Таким чином, у період воєнного стану в Україні тимчасово обмежено гарантовані права, визначені статтею 33 Конституції України, якою передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

28 лютого 2022 року Уряд прийняв постанову № 165, якою зупинив строки надання адміністративних послуг суб`єктами їх надання та видачу дозвільними органами документів дозвільного характеру на час воєнного стану в Україні.

Поряд з цим, 21 жовтня 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1202, якою установив, що посвідки на тимчасове чи постійне проживання, крім тих, які оформлені громадянам російської федерації, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну відповідно до законодавства після 24 лютого 2022 року, підтверджують законні підстави для тимчасового чи постійного проживання в Україні та право на в`їзд в Україну на період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення чи скасування.

Крім того, згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про звернення громадян» під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 5 Закону України «Про звернення громадян» звернення може бути усним чи письмовим. Усне звернення викладається громадянином на особистому прийомі або за допомогою засобів телефонного зв`язку через визначені контактні центри, телефонні «гарячі лінії» та записується (реєструється) посадовою особою.

При цьому усі звернення громадян на особистому прийомі реєструються. Якщо вирішити порушені в усному зверненні питання безпосередньо на особистому прийомі неможливо, воно розглядається у тому ж порядку, що й письмове звернення. Про результати розгляду громадянину повідомляється письмово або усно, за бажанням громадянина (частина четверта статті 22 Закону України «Про звернення громадян»).

Аналіз наведених положень Закону України «Про звернення громадян» дає підстави вважати, що усне звернення громадян до державних органів, в тому числі до органів ДМС України, повинно розглядатися за тією ж самою процедурою реєстрації та розгляду, а також у ті ж самі строки, що й письмове звернення.

Таким чином, Верховний Суд уважає, що за наведених вище обставин суду в цій справі необхідно досліджувати питання дотримання законності процедур та виконання органом державної міграційної служби положень Закону України «Про звернення громадян» у частині фіксації звернень громадян в усній формі, в тому числі встановлювати коли та ким з уповноважених осіб органу державної міграційної служби було отримане усне звернення та надано відповідну усну відмову, зокрема показаннями свідків, а саме уповноважених осіб органу державної міграційної служби, допиту яких передує приведення останніх до присяги свідка та попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.

За протилежних обставин, громадянин російської федерації, який звертається з документами для продовження строку перебування в Україні (обміну документа) до органу міграційної служби, отримуючи усну відмову в їх прийнятті, опиняється в ситуації правової невизначеності, адже маючи бажання легалізувати своє положення в Україні, у той же час, з огляду на неврегулювання відповідних відносин на законодавчому рівні, останній позбавлений можливості довести свій намір задля уникнення примусового повернення в країну походження або третю країну.

Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22.

Виходячи зі змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.

Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їх висновків в цілому по суті спору.

Критерій обґрунтованості за статтею 242 КАС України означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Відповідно до частин першої-третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржувані рішення та постанова цим вимогам не відповідають.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 3) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Згідно частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Таким чином, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції скасуванню із направленням справи на новий розгляд, враховуючи принцип процесуальної економії, адже судом першої інстанції відповідним обставинам хоча і не надано оцінку, у той же час, враховано при винесенні судового рішення, до суду апеляційної інстанції.

Суду апеляційної інстанції під час нового розгляду необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права, а також прийняти рішення та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 353 356 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Помазкіна Артема Євгеновича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Третього апеляційного адміністративного суду.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

О. В. Кашпур